Таємницю походження знаменитого звуку «апчхи» (або англійського «achoo»), який ми видаємо під час чхання, нарешті розкрито. І ця правда здивувала багатьох: виявляється, те, що ми вважали безумовним рефлексом, насправді є зовсім іншим феноменом.
Цей характерний звук є ономатопеєю (звуконаслідуванням) самого процесу чхання. Однак, як слушно зауважив один із користувачів платформи Reddit, це не є природною біологічною реакцією організму.
Користувач поділився своїм відкриттям: «Сьогодні я дізнався, що звук “апчхи” — це набута культурна поведінка, а не біологічний рефлекс. Це пояснює, чому люди, які народилися глухими, зазвичай не озвучують чхання голосом, і чому звуки чхання так суттєво відрізняються в різних країнах».
На підтвердження цієї тези у дописі посилалися на статтю з Popular Science, де наголошується, що звук «achoo» притаманний саме англомовним людям. Різні культури мають свої власні версії цього звуку:
Якби це було продиктовано виключно фізіологією, усі люди на планеті звучали б однаково, незалежно від мови, якою вони спілкуються.
Журналіст Чарлі Свінборн, який має часткову втрату слуху, у своїй статті для блогу спільноти глухих The Limping Chicken пояснив цей феномен дуже влучно: «У той час як глухі люди чхають природно, люди, що чують, відчувають потребу додавати звукові ефекти».
Тобто, фізіологічний акт чхання — це просто різкий видих повітря для очищення носоглотки. Голосовий супровід ми додаємо підсвідомо, оскільки з дитинства чуємо, як це роблять інші.
Це одкровення викликало шквал коментарів на Reddit. Тисячі користувачів ділилися своїми думками та спостереженнями.
Один із коментаторів написав: «Навчитися казати “апчхи” під час чхання і думати, що саме так звучить чхання — це найбільш людська риса у світі. Ми справді просто купка кумедних дітей, чи не так?»
Інший користувач додав, що теорія про «діалектні» відмінності у чханні має сенс: «У моїй родині звук чхання звучить як “ХХХХХРЕШ”, і це часом лякає людей».
Третій поділився болісним досвідом: «Моя мама практично кричить, коли чхає. Це іноді зводить мене з розуму, але вона наполягає, що це неконтрольований рефлекс». Тепер ми знаємо, що, ймовірно, цей “рефлекс” таки можна контролювати, якщо усвідомити його соціальну природу.